Місто життя й місце сили
Історія жінки, що не змогла залишити домівку
Вона ніколи ніде не жила, крім як тут. І ніколи ніде не хотіла жити. Тут вона народилася, народила своїх дітей, поховала батьків, тоді й чоловіка. Це було місто її життя й місце її сили. І коли прийшла війна, вона не схотіла поїхати.
Війну було чутно здалеку. Донька телефонувала й плакала: мамо, я з дітьми, чоловік на війні, за тобою ніяк не приїду, їдь ти до нас, ми в Варшаві, чекаємо. І Жінка з вечора збиралася, а вранці складала речі назад. Куди оце їхати? На кого залишу козу? А двоюрідного брата в селі? А дідів горіх? Та й що тут мені буде? Це моя земля, а я – просто жінка.
Тож вона не поїхала. Поїхала техніка з білими літерами на бортах і пішли люди, які говорили й виглядали інакше. Брудні, нахабні й голодні, ходили по хатах, вибивали двері, шукали телефони й трощили їх, забирали їжу, всю, що бачили. А далі не тільки її. Жінка боялася й ховала ласкавого рудого пса, який був грайливим і ніжним, але справно гавкав – служив свою собачу службу. Та не сховала – на третій день пса застрелили. А на четвертий вона сама зарізала білу кізку, бо скінчилася остання крихта хліба.
Минув тиждень. Щоночі гриміло, обстрілювали високоповерхівки в центрі. У неділю прийшла сусідка з кінця вулиці. Їй у хату влучив снаряд, убив чоловіка, розтрощив дах і котел. А в Жінки була пічка, можна було грітися, тож відтоді жили удвох. Згодом прийшли й інші. Жінки гуртувалися: разом готували, разом шукали дрова, разом з ранку до вечора годували кіз, щоби мовчали. Але й тих скоро знайшли і забрали.
Дні минали, одні окупанти пішли, але прийшли інші. І обшуки стали іншими. Заходили по четверо-п’ятеро, зганяли всіх компаньйонок у хату, лаялися, наказували роздягатися. А якось…
Це “якось” Жінка забула. Як хоче згадати – туман заповнює голову, густий, як дим, і нічого в ньому не видно. Згадує тільки, що ніби як розділилася, ніби вийшла з тіла й дивилася на все зі сторони. І як думала: маю це пережити, маю ще побачити дітей. Жінка не пам’ятає ні імен, ні облич, лише запах. Важкий, липкий, засмердів усю хату. Жінка терпіла й не витерпіла – зібрала усе, що було, й спалила за льохом. Але запах лишився. Вона й досі його відчуває, особливо як чує історії про війну.
Коли ворожі війська відійшли, Жінка виїхала до родичів у місто, але скоро повернулася. Що би тут не сталося, це свій дім і свої люди. Їх залишилося менше, але ж залишилося. Хтось, правда, без даху над головою, хтось – без родини, хтось – без ніг. А вона ж медсестра, звикла допомагати. Тож Жінка допомагає, і так рятується сама.
Вечорами Жінка говорить з психологом. Спершу слова не виходили. Бувало, Жінка просто сиділа й мовчала чи плакала. Але згодом і слова знайшлися. Поки не всі, лише дрібка, але тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і їх буде більше. Психолог радить: уяви, чого би хотіла, і мрій про це. І Жінка мріє. Дочекатися закінчення війни, завести кізку й рудого пса, прокидатися вранці, виходити на подвір’я в квітчастому халаті, вітатися з сусідами через паркан – як раніше. А тоді повернеться донька з онуками, і зять прийде з війни, і Жінка влаштує вечерю.
Так Жінка подумає про онуків, про вечерю, про кізку, і здається, що важкість у грудях трохи відступає. Зовсім трохи, на дрібочку, але Жінка вже знає, що прийде день, і стане легко. А вона нарешті знайде слова й розкаже свою історію.
Цю оповідь написано на основі досвіду реальних людей, які зазнали сексуального насильства від російських військових і зараз перебувають на шляху відновлення після нього. Їх почула й переповіла психологиня Ірина. Самі герої поки не в змозі говорити, їм потрібні час і допомога. Ми сподіваємося, настане день, коли вони відчують у собі достатньо сил, щоби засвідчити військові злочини, скоєні окупантами на нашій землі проти наших людей.
