Пошук
Історія сім’ї, що не встигла виїхати
Це була звичайна сім’я: Чоловік, Дружина і Донька. Життя їхнє теж було звичайним: вранці Чоловік і Дружина відводили Доньку в дитячий садок і розходилися по роботах, вечорами гуляли набережною, по вихідних ходили в театр чи музей, раз на місяць кликали гостей. Вони любили своє просте життя й своє затишне південне місто, у якому, здається, не могло нічого статися. Тим паче війна.
Чоловік хотів їхати, Дружина – чекати: іще день-два побудемо, подивимося, а раптом усе закінчиться. За кілька днів на вулицях з’явилися російські військові й виїзд закрили. Шукали пусті квартири, селились у них, вивозили техніку й меблі. А тоді почали зникати люди. Той вийшов до магазину – і з кінцями, ту викликала окупаційна адміністрація, вже третій день, а вона досі не повернулася. Якось і Чоловік не прийшов на вечерю після роботи.
Дружина шукала три дні. Ходила по друзях, колегах, розпитувала. Поки не зустріла знайому, яка сказала, що бачила як його заводять в адміністрацію. Туди Дружина й побігла. “Як, кажеш, звати? Коли зник? Ну, ходімо”, – чогось усміхнувся офіцер у приймальній. І вона пішла. Коридором, тоді сходами вниз – у підвал. “Боже, як я могла прийти сюди!” – згадує, як ця думка крутилася по колу в її голові, коли вона побачила потерту канапу в кімнаті, стілець і більше нічого. “Чим я думала, на кого ж залишиться моя дитина!”. Дружина вчепилася в цю думку, в злість на себе, зосередилася на ній, щоби не відчувати більше нічого.
Коли все скінчилося, він відкрив двері й під руки потяг її назад, по сходах до входу. “То що, прийдеш ще за чоловіком?”. На дерев’яних ногах вона вийшла на вулицю. А як вийшла – побігла. Коли ноги перестали слухатися від утоми, зупинилася, присіла перепочити й зрозуміла, що не впізнає міста. Посиділа, подихала, пригадала й пішла. Ішла й тішилася, що одяг лишився цілим – ніхто нічого не зрозуміє.
Зараз, у безпечному місці, спогади стали нечіткими, як сон, із якого щогодини стирається якась деталь. Як за кілька днів повернувся Чоловік, як розповідав їй про допити й катування, як вона розповідала йому, що з нею сталося. Що їй точно лишилося – сором і страх. Страх, що Чоловік не пробачить, що Донька дізнається – і як вона дивитиметься на свою матір?
Але Дружина не дає страху й сорому паралізувати себе, їй є для чого й для кого жити. Тому вона говорить – із чоловіком, психологом, найближчою подругою, яка теж пережила окупацію. Від розмов стає легше, хоча самі вони даються ой як важко.
А ще вона почала малювати. Бажання взяти пензлі до рук прийшло раптово, в один із найтемніших днів, коли здавалося, що майбутнього немає. “Який твій найсвітліший спогад?”, – запитувала психологиня. І раптом вона згадала як мала сидить за столом біля вікна й малює, а мама заглядає їй через плече й хвалить, як гарно виходить. Тепер на її малюнках їхнє просте сімейне життя, у якому є прогулянки набережною й немає війни та болю, який вона носить у собі.
Цю оповідь написано на основі досвіду реальних людей, які зазнали сексуального насильства від російських військових і зараз перебувають на шляху відновлення після нього. Їх почула й переповіла психологиня Тетяна. Самі герої поки не в змозі говорити, їм потрібні час і допомога. Ми сподіваємося, настане день, коли вони відчують у собі достатньо сил, щоби засвідчити військові злочини, скоєні окупантами на нашій землі проти наших людей.
