Життя триває
Історія жінки, яка змогла вберегти себе та сім’ю
Вона народилася у маленькому містечку на сході, де понад тридцять років жила спокійне життя. Життя, яке вона присвячувала своїй донечці, матері, господарству і роботі в місцевому магазинчику. Зранку вона привітно вітала покупців і з першого погляду знала, за чим вони прийшли. Бо ж всі свої. А ввечері поспішала додому, щоб принести свіжі смаколики з магазину й піти на прогулянку з донечкою. Жінка тут була своєю – на рідній землі говорила рідною мовою поруч із рідними їй людьми.
Але в лютому безтурботне життя закінчилося. Разом з обстрілами до них прийшли жах, страх і біль. Прийшла війна. Містечко швидко потрапило під окупацію – більше не було куди поспішати зранку чи ввечері, не було прогулянок і дитячого сміху.
Невдовзі до Жінки на подвір’я прийшли вони. Чому саме до неї? Бо вона говорила українською. У російських військових це викликало підозри: певно, вона щось знає, треба її допитати. Їй було важко говорити російською, та інстинкт самозбереження заговорив за неї. Вона намагалася, але виявилося, що недостатньо добре для них.
Вони пішли, але прийшли вдруге. Тепер вони її били, погрожували і домагалися. Хотіли, щоб ця зрадниця їм все розповіла. Якщо не розкаже, наступного разу їх прийде більше, і всі вони будуть її гвалтувати. А їй все ще не було чого їм розказувати.
Окупанти не зупинялися. Розповідали у подробицях, що з нею зроблять, що зроблять з її мамою і донькою. Скільки їх буде людей. Десять. Боже, десять. Жінка не знала, що їй робити. Але знала, що будуть робити вони під час свого наступного візиту. Ні, цього не станеться, вона цього не дозволить. Жінки схопили документи, найнеобхідніші речі та кілька дитячих іграшок. Їм вдалося втекти від нічного жахіття, яке їй снилося напередодні.
Зараз її тимчасова домівка на заході, де все майже так само: дім, дитина, мама, навіть робота у магазинчику. Але тепер вона не може спати і сконцентруватися, в неї погіршилась пам’ять. Проте окупантів на своєму подвір’ї вона пам’ятає чітко. І кожного разу, коли згадує, переживає нестерпний флешбек: той самий жах і подих одного з них на своєму обличчі, коли він промовляв слова своїх погроз.
Жінці не було з ким про це поговорити, а так хотілося розділити з кимось цей біль. Вона наважилася звернутися по допомогу, бо там сказали, що розуміють, що вона пережила. Так і сталося: безпечне місце і безпечна людина дали можливість пропрацювати цей досвід, прийняти його. Там вона дізналася, що ні в чому не винна – ні в тому, що їх впустила, ані в тому, що ризикнула життям сім’ї, щоби врятуватися. Після пережитого до зустрічі з психологом вона зовсім нічого не хотіла. Тепер вона хоче! Від банального тістечка з чаєм до кращого майбутнього для себе і своєї сім’ї.
У життя повернулося бажання поспішати додому, гуляти парком і вечорами робити з донечкою власноруч прикраси. Вони робили це до війни. І тепер роблять знову, бо життя триває. Жінка буде рухатись далі: здобуде вищу освіту і одного дня приїде додому. До справжнього дому, який, на щастя, стоїть цілісінький – знає, що вони повернуться.
Цю оповідь написано на основі досвіду реальних людей, які зазнали сексуального насильства від російських військових, і зараз перебувають на шляху відновлення після нього. Їх почула й переповіла психологиня Анастасія. Самі герої поки не в змозі говорити, їм потрібні час і допомога. Ми сподіваємося, настане день, коли вони відчують у собі достатньо сил, щоби засвідчити воєнні злочини, скоєні окупантами на нашій землі проти наших людей.
