Забути минуле в майбутньому
Історія жінки, якій немає куди повертатися
Вона жила в звичайному селі й майже ніколи ніде не була. Хіба в Києві кілька разів і двічі возила дітей до Херсону на море. Якось не до поїздок було: двоє синів, господарство, стара бабця, яка вже сама не ходить, і то все на ній із матір’ю. Жінка не жалілася, їй подобалося вставати рано вранці й знати, скільки справ чекає на неї, тож поїздки жінку не дуже цікавили. Аби всі були ситі й здорові.
Коли почули, що російські війська в Україні, Жінка вже знала, що не зможе поїхати. Бо бабця геть погана, господарство велике, на кого його залишиш. Але дітей того ж дня відправила до двоюрідної сестри в Київ. Він хоч і геть поруч, але ж то Київ – його не здадуть. Страшно було, діти плакали, Жінка плакала, але таки запхала їх в автобус із чорним котом, махнула рукою й пішла назад до своїх справ.
Уночі село обстріляли. Було страшно, Жінка з мамою й домашніми псами сховалися в льоху. Наступного дня стало ясно, що росіяни будуть тут. Жінка була нажахана, а мама раділа: “Наші йдуть!”. “Які вони тобі наші?”, – сварилася Жінка. “А от прийдуть і покажуть! Наведуть тут порядок!”, – відповідала сердито мама.
І росіяни прийшли. Діловито пройшлися по хатах, оглянули, де що й хто є, пообіцяли, що місцевих “не тронуть”. Попитали, чи нема серед місцевих, бува, нацистів. Після цього десь зник голова сільради й ще кілька чоловіків, які воювали в 14-му. Та окрім цього, спершу було дійсно спокійно. А тоді росіяни почали пити, й спокій скінчився. Спершу це були чутки, але згодом стало ясно: окупанти ґвалтують жінок.
Наша Жінка плакала як чула ці історії, а мама не вірила. В один день військові випили весь алкоголь у магазині й пішли по хатах. Забирали все, що бачили. І якось дійшли й до жінчиної хати. Було зрозуміло, що шукають не тільки випивку, а й пригод. “О!”, – тицьнув на неї пальцем старший. “А ти не шпіонка? Зараз тебе розпитаємо!”. І потяг у сарай.
Далі Жінка не пам’ятає. Точніше, не хоче згадувати. Тільки те, що їх було більше двох і що від них дивно пахло – чи то згорілим будинком, чи брудним одягом. Коли вона повернулася до хати, матір ховала погляд. З того дня вони так і не глянули одна одній у вічі.
Зараз Жінка за кордоном, чекає на приїзд дітей. Деколи, йдучи вулицею, вона дивиться на всі ці будинки, як цукерки, й дивується: хто знав, що вона колись буде в Європі! Утім, вона багато в що не повірила б. І від цього боляче так, що серце розривається. Тоді вона пише психологу й просить про розмову.
У цих розмовах вони не говорять про матір. Але говорять про минуле й майбутнє. Про минуле Жінка пам’ятає багато і в деталях, а майбутнє… його поки не бачить. Після психолога йде до парку годувати качок, милується ними, згадує своїх. Тих, яких забрали військові.
Її найбільша мрія – повернутися додому, стати босими ногами на теплу землю й нюхати повітря з запахом трав і сухого гною. Але Жінка знає, що ніколи не зможе повернутися. Її дім зруйновано, треба будувати новий у новому місці. І Жінка будує, як уміє. Влаштувалася на роботу – доглядає стареньких, як раніше доглядала бабцю. Допомагає іншим жінкам, які тут: із кимось сходить на ярмарку, комусь допоможе з облаштуванням, підшиє спідницю, посидить із дитиною.
Жінку вже знають місцеві з її кварталу. Уже вітається продавчиня в маркеті, посміхається водій автобуса, яким вона їздить на роботу. Так, цеглинка за цеглинкою, Жінка будує свій новий дім.
Цю оповідь написано на основі досвіду реальних людей, які зазнали сексуального насильства від російських військових, і зараз перебувають на шляху відновлення після нього. Їх почула й переповіла психологиня Світлана. Самі герої поки не в змозі говорити, їм потрібні час і допомога. Ми сподіваємося, настане день, коли вони відчують у собі достатньо сил, щоби засвідчити воєнні злочини, скоєні окупантами на нашій землі проти наших людей.
На рушнику вишиті слова з пісні «У мене немає дому» музичного гурту «Один в каное».
