Шлях до безпеки
Історія жінки, яка двічі пережила окупацію
У цієї Жінки немає минулого, є тільки фрагменти спогадів, та й ті бліді й неважливі. У цьому минулому Жінка була достатньо молодою, щоби не переживати про майбутнє, але достатньо зрілою, щоби мати влаштоване теперішнє. У неї був невеличкий магазин продуктів, були подружки, були подорожі з ними до Європи двічі на рік. Чоловіка й дітей не було – Жінка не поспішала, але хотіла, щоби одного дня вони з’явилися.
Потім почалася війна і російські солдати зробили це з нею. Вона не пам’ятає як пережила це. Якось пережила чи, краще сказати, сховала. Переїхала до іншої області, знову відкрила невеличкий бізнес – кав’ярню, завела нових подружок. Зустріла чоловіка й вийшла заміж. Про свій досвід змовчала, боялася, що він не прийме. Жінка жила своє нове життя й звикала радіти йому. Аж тоді знову прийшла війна. А чоловік пішов захищати землю і її, Жінку.
Тоді до міста зайшли військові. Це вже Жінка бачила. І одного дня вони зробили це знову. Як саме Жінка не пам’ятає. Пам’ятає тільки, що потім хотіли вбити, а от чого не вбили – це стерлося.
Коли звільнили місто, Жінка зібрала трохи речей і поїхала. Вона не думала ані секунди, просто хотіла опинитися будь-де, тільки б подалі звідси. Сказала чоловікові, тільки коли знайшла собі місце. Але знову не сказала, що з нею сталося. Боялася, що він вирішить мститися й загине сам.
Жінка проїхала три країни. Усюди знайшла підтримку, а от безпеку – ні. У якийсь момент зрозуміла: як би далеко вона не заїхала, її переслідуватиме страх. Після цього зупинилася. Маленька європейська країна, в якій живе Жінка, затишна й привітна. Тут ніхто не ховається за товстими шторами на вікнах, і всі посміхаються. Але Жінка все одно не почувається в безпеці. Вона боїться звуків за дверима, людей на вулицях, вона знає, що серед них є росіяни, а росіяни можуть зґвалтувати і вбити.
Перший місяць Жінка проспала важким сном. Спати хотілося постійно – вона прокидалася й одразу хотіла спати знову. У якийсь момент Жінка зрозуміла: якщо так піде й далі, одного разу вона просто засне й не прокинеться. А жити треба, щоби чоловік мав кого захищати та мав до кого хотіти повернутся. Тому Жінка підняла себе силоміць і пішла в життя. Зробила те, що робила найкраще – відкрила магазин прикрас. Швидко отримала перші гроші. Придбала собі яскравих суконь і светрів, гарно постриглася, почала виходити “в люди” – вечеряти в закладах, купувати овочі на місцевому ринку, ходити на прогулянки містом. Познайомилася з сусідами й почала вітатися з ними. По Жінці ніколи не скажеш, що ось ця людина пережила таке. А в Жінки всередині чорна холодна діра, яку вона майстерно ховає від сторонніх очей, але не від себе.
Жінка ніколи не повернеться додому. Дім став для неї найнебезпечнішим місцем у світі. Більше за все вона хотіла би повернутися, але цього не буде. А що буде? Жінка не знає. Поки що в неї немає не тільки минулого, але й майбутнього. Усе, чого Жінка хоче, це перестати боятися. Тому вона пішла до психолога. Потроху вона говорить. Не про минуле – його вона не пам’ятає, і не про майбутнє – його вона не бачить. А про теперішнє й свої почуття в ньому. Поки що легше не стає, але Жінка вірить, що стане.
Цю оповідь написано на основі досвіду реальних людей, які зазнали сексуального насильства від російських військових, і зараз перебувають на шляху відновлення після нього. Їх почула й переповіла психологиня Світлана. Самі герої поки не в змозі говорити, їм потрібні час і допомога. Ми сподіваємося, настане день, коли вони відчують у собі достатньо сил, щоби засвідчити воєнні злочини, скоєні окупантами на нашій землі проти наших людей.
